Серед мальовничих поліських лісів і лук розкинулось село Козари, поділене річкою Остром. Жили в ньому звичайні, працьовиті люди. Сіяли хліб, ростили дітей. До початку війни у селі налічувалось 4700 жителів...

10 вересня 1941 року останні відступаючі частини радянських військ пройшли через Козари, а у ніч з 10-го на 11 вересня село було окуповане німцями. Першими загинули від рук катів голова сільради Гаврило Москалець, голова колгоспу Іван Харченко, начальник пошти Опанас Опанасенко та два лісничі.

Невдовзі після захоплення нацистами Козарів у навколишніх лісах почав діяти партизанський загін «За Батьківщину».

Загалом, масштабний збройний спротив українського народу окупантам розпалював неймовірну лють нацистських загарбників. Боротьба партизан і підпільників у ворожому тилу стала загальновизнаним стратегічним чинником перемоги у Другій світовій війні над нацистами та їх союзниками.

Жителі села активно допомагали партизанам одягом, продуктами, попереджали їх про небезпеку. Хоча всі розуміли, що окупанти можуть покарати за співпрацю з партизанами, втім ніхто не сподівався саме на таку розв’язку подій.

В один із днів зими 1942-43 років у Козарах партизани обстріляли німецьку автомашину. Було поранено одного німця. За це арештували старосту села і призначили іншого. Того незабаром теж арештували за підозрою у зв’язку з партизанами.

На початку березня 1943 року у козарських лісах почалася широкомасштабна операція з використанням бронетехніки та авіації проти місцевих радянських партизан, яких удалося вибити із лісової бази. Проте, знищити їх карателі не змогли, хоча самі втратили близько 130 осіб. І тоді нацисти та їх прислужники вирішили зігнати свою лють на мирному населенні.

11 березня 1943 року, біля 6-ої години ранку, коли село ще спало, вони оточили його і почали розправу: 270 людей похилого віку, жінок і дітей були спалені у сільському клубі. У місцевій школі було розстріляно і спалено більше 200 дітей разом з учителями. Всього нелюди знищили майже чотири тисячі безневинних людей. Село фактично перестало існувати.

Мовою документів.

Населений пункт: с. Козари, Козарська сільська рада

Час заснування: 1550 р.

Кількість населення: 750 осіб (за переписом 2001 р.)

Дата знищення: 11 березня 1943 р.

Виконавець злочину: Каральна експедиція СД, до складу якої входили німці, мадяри і біля 100 військовослужбовців чернігівського карального батальйону СД. Безпосередніми керівниками розправи були німецький сільгоспкомендант Носівського району Генріх Дросте та бургомістр райуправи Микола Аманов, комендант м. Ніжин фон Чікі (або Сікі).

Кількість загиблих: вбито і спалено 3908 жителів

Кількість знищених дворів або будинків: повністю спалено – 870 дворів селян і всю інфраструктуру населеного пункту.

Український інститут національної пам’яті «Україна під нацистської окупацією. Спалені села (1941-1944)»., ст. 281.

А за десять днів до цього ще один куточок нашої області, місто Корюківку, було залито кров’ю її жителів. І у Корюківці тисячі жертв — страшна першість за кількістю вбитих мирних жителів. Кров і сльози.

Мільйони людських жертв, серед яких значний відсоток становлять цивільні громадяни, є найтрагічнішим наслідком воєнних років. Нацистські каральні акції проти беззбройних жителів України розкривають одну зі сторінок воєнного злочину. Подібні заходи окупанти застосовували у всіх регіонах, якими їм вдавалося заволодіти.

Така ж доля спіткала відомі всьому світові французький Орадур-сюр-Глан, чеське Лідіце, білоруську Хатинь.

Загалом, за даними останніх досліджень вітчизняних істориків, під час Другої світової війни в Україні було повністю або частково знищено близько 670 населених пунктів, тільки на Чернігівщині таких 63. Багато зі знищених сіл так ніколи і не відродилися з попелу.

Тому хочеться торкнутися ще однієї дуже болючої теми. Теми пам’яті. Чи вірніше, безпам’ятства.

Як і Корюківська трагедія, так і Козарівська, протягом тривалого часу залишалися невідомими широкій громадськості. Такими собі трагедіями місцевого масштабу. Ні достойних меморіалів, ні вшанувань на державному рівні. Хоча у цих населених пунктах загинули тисячі ні в чому невинних наших співвітчизників. Таке ставлення породило і відповідне сприйняття цих подій як малозначущих та неважливих.

Про причини такого явища нехай сперечаються фахівці історичної науки.

Зосередимо увагу на іншому.

Тільки у 1963 році до 20-х роковин Козарівської трагедії стараннями місцевих, збудовано пам’ятник Матері. Невеличкий пам’ятник-нагадування про тисячі загиблих.

Така ж історія і з Меморіалом у Корюківці. На загальнодержавному рівні — повна тиша.

А здавалося б — азбучна істина: відкидаючи пережите, пройдене, ми обкрадаємо себе. Демонструючи неповагу до минулого, ми ризикуємо лишитися без майбутнього.

Тільки останніми роками доля цих сіл, доля тих небагатьох людей, хто зумів вижити, почали набувати розголосу. Але на жаль, цього дуже й дуже мало.

11 березня 2016 року у Козарах було відкрито невеличкий пам’ятний знак всім, хто прийняв мученицьку смерть 73 року тому.

Адже — це потрібно не мертвим — це потрібно живим!